Я не можу більше страждати. Чому з наших розмов зникла війна
І ми вперше за довгий час розмовляли телефоном про мого свекра, про її роботу, про все! А про війну — ні". Думка. Ми . Ми з України З першого дня війни Фокус ні на хвилину не припиняв роботу.
Наша команда вважає своїм обов'язком інформувати читача про те, що відбувається, збирати й аналізувати факти, протистояти ворожій пропаганді. Сьогодні Фокус потребує вашої підтримки, щоб продовжувати свою місію. Дякуємо за те, що ви з нами. Із наших розмов зникла війна.
З наших розмов із друзями, знайомими, близькими та родичами. Подрузі з Харкова я часто писала в перші місяці війни, хвилювалася жахливо, благала виїхати, що вона й зробила на якийсь час.
Але тепер, коли прилітає по Харкову, я не кидаюся перевіряти, в який район, не пишу їй у особисті. Тому що якщо трапиться найгірше, я дізнаюся про це точно. Тоді яка різниця, зараз чи пізніше. Краще давайте пізніше. Давайте трохи відстрочимо горе. Ти не можеш постійно страждати.
Як не можеш радіти кожному прожитому дню. У перші тижні в Києві я прокидалася вранці з феєрично-хорошим настроєм — слава богу, я жива! І всі мої живі! Засинала ж із думкою — якщо це станеться цієї ночі, то нехай одразу, без тривалих страждань під завалами.
Неможливо постійно жити одним днем. Якоїсь миті психіка з'їжджає на звичні рейки планування, невдоволення, а ще уваги до дрібниць, що не мають значення. Утім, дрібниць, які не мають значення, у житті поменшало. Тепер справді багато не має значення.
Кар'єра, визнання, заздрість, хвороби, гроші, речі, поганий настрій, сварки. Ти не можеш дратуватися через водія маршрутки, який тебе підрізав, бо тепер це не має значення. А має — життя нас усіх. І цього водія також. Але й страждати вже неможливо.
Востаннє я пережила глибоку психологічну кризу після Оленівки. Це було неможливо збагнути, переварити, досі не можу про це навіть думати без сліз.
Але після чергової безсонної ночі я зрозуміла, що я просто витрачу свій ресурс, який може мені знадобитися на набагато трагічніші події, зараз, прямо зараз, і тоді якісь інші події я вже не переживу. Я сама себе спалю в чужому горі, і на власне горе мені не вистачить сил.
Здається, багато моїх друзів у такому ж стані. Ми не можемо більше страждати. Не можемо нічого не планувати. Не можемо ходити в укриття — тому що це ламає наш сон, наші справи, наш спосіб життя.
Ти не можеш жити в постійному страху — ти просто перестаєш помічати речі, які тебе колись лякали. Частини твого мозку не можуть весь час продукувати адреналін, ти збожеволієш в такому режимі.
Так, треба ходити в укриття, але потім… колись… так-так, треба, але мені тут треба дещо доробити. Я не можу уявити, як нашим хлопцям на фронті, де тебе разом із ворогом б'є адреналін щодня. Я бачила фотографії мого колишнього колеги, котрий уже пів року регулярно буває на нулі.
Його не впізнати, мабуть, додалося 10 років до його віку. І величезна втома та якесь глибинне розуміння життя. Щось таке, чого мені не зрозуміти, доки я сама цього не відчую на власному досвіді. І знаєте, без війни в наших розмовах справді набагато легше.
У якийсь момент ми з друзями просто перестали надсилати погані новини в наш спільний чат. Тільки меми, новини зі свого життя, нові покупки, радості й розчарування. Війна й так забирає в нас найкращих людей. Давайте ж залишки радості, які в нас іще є, не віддавати війні.