Як Буча та Гостомель у квітні. Звільнені на сході міста і села викривають злочини РФ: тортури, вбивства в потилицю, викрадення і знущання
Зі звільнених сіл і міст Харківщини та Донеччини щодня з’являються свідчення про тортури, вбивства, викрадення і знущання, яким російські окупанти піддавали місцевих мешканців.
Такі факти ще раз підтверджують, що дії армії РФ у Бучі та інших населених пунктах Київської, Сумської, Чернігівської областей не були випадковим проявом жорстокості росіян — війська РФ діють саме так скрізь, де захоплюють українські землі.
Відео дня НВ зібрав головні з фактів про воєнні злочини окупантів у Харківській і Донецькій областях, які відомі на цей час.
13 вересня перший заступник міністра внутрішніх справ Євгеній Єнін підтвердив, що на деокупованих територіях Харківської області вже в повному обсязі працюють поліцейські, фахівці ДСНС України, Нацгвардійці та прикордонники.
За його словами, лише сили Нацполіції вже зафіксували в звільнених населених пунктах близько 40 воєнних злочинів РФ. «Окупанти були на цих територіях досить тривалий час і звичайно вони робили все для того, щоб приховати сліди своїх злочинів.
Йдеться про спалення документації, приховування тіл, низку інших речей, які досліджують слідчі поліції спільно з вибухотехніками», — пояснив Єнін. Аналогічну інформацію 12 вересня повідомив депутат Ізюмської міськради Максим Стрельник.
Він навів оцінки, відповідно до яких лише в Ізюмі під час російської окупації загинули щонайменше 1000 мирних жителів.
«Як і в інших тимчасово окупованих містах, російські окупанти скоювали воєнні злочини і намагалися їх приховати… Щонайменше 1 тисяча місцевих жителів загинули внаслідок військових дій.
Але, на жаль, ми вважаємо, що ще більше людей постраждали, бо їм не змогли вчасно надати необхідну медичну допомогу. Російські окупанти ще в березні зруйнували всі заклади охорони здоров’я в Ізюмі.
Доступ до ліків був обмежений, російські окупанти розграбували та розмародерили всі аптеки», — сказав Стрельник. Російські військові чинили й цілеспрямовані вбивства.
Серед прикладів таких злочинів, вже виявлених українськими поліцейськими: Село Залізничне в Чугуївському районі: тіла закатованих мирних мешканців Після деокупації села Залізничне (Чкаловська територіальна громада Чугуївського району) місцеві мешканці звернулися до українських правоохронців та повідомили про те, що російські військовослужбовці РФ вбили їхніх односельців.
11 вересня поліцейські виявили чотири тіла, в усіх них зафіксовано сліди катувань. Троє закатованих українців були поховані на території домоволодінь, ще один — закопаний на території асфальтного заводу навпроти залізничного вокзалу села Залізничне.
Селище Гракове Чугуївського району: двоє вбитих у потилицю селян Після звільнення селища Гракове 7 вересня один із мешканців звернувся до поліції. Він розповів, що російські окупанти змусили його закопати тіла двох вбитих чоловіків.
9 вересня правоохоронці виявили біля території приватного домоволодіння, на яке вказав чоловік, два тіла з вогнепальними пораненнями на потилиці та зі слідами катувань. За попередньою інформацією, чоловіків вбили російські солдати в березні під час окупації села.
Журналісти DW розповіли у своєму репортажі про це випадок у Граковому. Вони поспілкувалися, з Сергієм Луцаєм — місцевим мешканцем, який вказав Нацполіції на місце поховання.
Луцай розповів, що одного разу в період окупації до нього зайшли військові, які погрожуючи зброєю наказали пройти за ними. За його словами, це були проросійські бойовики. «Прийшли сюди — тут дві людини. Вже мертві.
Двоє молодих чоловіків», — розповів Луцай, якому наказали поховати загиблих разом зі ще одним місцевим чоловіком. Нині правоохоронці проводять ексгумацію тіл вбитих.
Начальник Слідчого управління поліції Харківської області Сергій Болвінов розповів, що на тілах чоловіків виявлено не лише вогнепальні поранення, але й сліди тортур: їхні вуха відрізані. У селищі виявили ще два місця поховання мешканців.
За такими злочинами українські слідчі вже відкривають кримінальні справи, найчастіше — за фактом порушення законів та звичаїв війни, поєднаного з умисним вбивством (ч. 2 ст. 438 КК України).
Ще більше свідчень про те, що довелося пережити мешканцям звільнених селищ Харківської і Донецької областей за місяці окупації, нині надходить від волонтерів та журналістів, які першими спілкуються з місцевими людьми.
Журналіст Олексій Кашпоровський розповів про звірства росіян в селі Богородичне (Краматорський район Донецької області), яке звільнили десантники 81-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ.
«В самому селі, за яке точилися запеклі бої, хлопці знайшли тіла наших бійців — без голів і без взуття. І півдесятка тіл вбитих мирних жителів», — пише Кашпоровський.
За його словами, місцевих тут залишилося жити тільки двоє - 60-річний Микола і його мати, 93-річна Ніна Іллінічна. Її старшого сина Василя, брата Миколи, окупанти також вбили — разом з дружиною. Микола поховав обох на горі за хатою.
Його розповідь Кашпоровський далі передає так: «Я шалапут, а він був розумний, дві вищі освіти мав!», — розповідає про брата Микола. І тут же кличе кудись в бік руїн: «Пішли, я тобі гранати дам, я зняв!». «Ви шо, розтяжки самі знімаєте?», — дивуюсь безтурботності чоловіка.
«Так я їх і ставив, на цих під***сів! Вони мого брата вбили!», — з надривом говорить Микола. «Я патріот, понімаєш? Тут моя земля, тут! А ці підараси прийшли, і брата застрелили… Якби не мама лежача, я б сам до них з гранатою…».
Його мати розповіла, що окупанти також забрали в родини маже всю домашню птицю.
У деокупованій Балаклії після звільнення знайшли ймовірне місце катувань українців окупантами: підвал зі стяжками для рук та слідами крові, пропагандистськими методичками про українських «нацистів» і камерами, в яких утримували людей.
Чимало моторошних і пронизливих історій зібрали волонтерка Тата Кеплер та медик Наталя Лелюх, які зараз надають медичну та гуманітарну допомогу на деокупованих територіях Харківської області.
«Деокуповані села — як квітень на Київщині: пронизливий холодом жах, спантеличення і лють», — узагальнює Тата Кеплер, додаючи розповіді про те, як мешканцям цих населених пунктів довелося прожити «півроку страху, психологічного тиску і залякувань», а ще — тортур і вбивств.
«Коли ти поруч і вони видихають, вони починають говорити: полонені, тортури, працювати за їжу. Когось просто залякували підвалами. На вулицях в порожніх будинках оселялися військові, і тоді говорити можна було лише пошепки.
Багато хто просто не виходив з хат, саджали городи і їли те, що земля принесе. В одного чоловіка забрали сина в полон, він не знає де він і що з ним. Все, що він міг сказати: «Мені соромно. мені соромно. мені соромно», — розповідає волонтерка.
За її словами, виїхати з таких окупованих містечок і селищ можна було лише до Росії «або до кордону з Естонією за $500 доларів — і невідомо, чи випустять, а звідки було брати гроші, якщо все забрали». «Люди похилого віку не отримували пенсії, декому видали по 10. 000 рублів.
В основному всіх зганяли десь працювати за їжу. Люди зникали цілими будинками, тікати лісом було небезпечно, бо заміновано, трасою — бо блокпости. Ліки були спочатку з розграблених аптек, а потім із «Сдєлано в Росії», — перераховує Кеплер жахи окупації.
Вона окремо підкреслює, що люди також не мали жодної інформації про події в Україні. «Риторика була такою самою як в Маріуполі: Київ впав, ви зрадники для України, якщо ЗСУ зайдуть, вас всіх вб‘ють, — пише Тата Кеплер.
— Колаборанти цілими списками здавали сім‘ї українських військових, приносили знімки закатованих полонених і говорили — це ваш».
Крім того, Тата Кеплер і Наталя Лелюх зафіксували непоодинокі випадки, коли в містах і в маленьких селищах окупанти залишали без медикаментів та будь-якого побутового забезпечення місцевих мешканців, зокрема літніх людей із хронічними хворобами.
«Трофічні язви, осколкові, післяінсультні. Люди без ніг, з доморощеними переломами, які лікувались тряпочкою… Асцити і дерматити», — перераховує медик Лелюх подібні випадки, коли пацієнти залишилися без належної допомоги через окупаційний режим.
«У всіх у нашій команді жорсткі флешбеки з квітня. Так виглядав Гостомель і села навколо, — поділилася Кеплер першими враженнями від роботи в звільненій Балаклії. — Світла немає. Ліків немає. Я вперше роздала все заспокійливе і „сердешне“ в нуль.
В лікарні є два лікарі терапевти, є декілька поранених цивільних, але немає світла, води і протяги з розбитих вікон. […] Люди розмовляють українською. Плачуть. Ліків не було пів року. Були „руські“ лікарі, які перевіряли на благонадійність перш ніж дати таблеточки».
В іншому пості волонтерка розповіла випадок про те, як чоловіка «тримали у підвалі 32 дні, били й катували», а його друга «закатували, повісили на батареї». «Нам заборонили відкривати гроба, коли ми його ховали.
Його звали Шеліхань Максим», — цитує цю розповідь Кеплер, передаючи прохання чоловіка розповісти світові про його друга, загиблого від рук окупантів.
В Ізюмі, де після окупації зруйновано майже 80% інфраструктури, російські окупанти «тримали людей у заручниках, не давали евакуюватися, проводили так звані зачистки», розповів Максим Стрельник, депутат міської ради.
«Шукали представників і ветеранів АТО, ООС, військовослужбовців тероборони, підприємців, громадських активістів і членів їхніх сімей. І на жаль, якщо їх знаходили, то їх одразу „заарештовували“.
Долю цих людей, які були незаконно ув’язненні і до них застосовувалися тортури, ми ще не знаємо», — сказав депутат.
А журналісти CNN у своєму репортажі із Залізничного Харківської області наводять розповідь Марії Григорової, якій ще в лютому 2022 року довелося ховати свого сусіда та його друга, вбитого росіянами. «Я помітила, що двері були прочинені кілька днів, — розповіла жінка.
— А коли я стала перевіряти, живі вони чи поранені, то вони вже були холодними, а потім помітила дві дірки на лобі у Костянтина».
Мешканці Залізничного описали іноземним журналістам окупацію як «жахливу», і хоча після звільнення відчуття нормального життя повернулося до них, «страх перед поверненням російських військ все ще висить у повітрі», відзначає CNN.
Сергій Болвінов, начальник слідчого управління поліції Харківської області, розповів, що вони фіксують очевидні воєнні злочини РФ «майже у кожному селі».
«Ніколи не знаєш, про що думають росіяни, — відзначив у розмові ізі журналістами 66-річний Олександр Вербицький, мешканець звільненого Куп’янська. — Я намагався ніколи не розмовляти з ними, тому що знав, що вони можуть вдарити мене.