«Евакуйовані відчувають свободу». Як досі вивозять маріупольців з окупованого міста — інтерв'ю з телеведучим і волонтером Денисом Мініним
Тоді Денис вирішив об'єднатися з іншими волонтерами задля того, щоби рятувати українців з окупованих територій. Він продовжує допомагати людям, не зважаючи на те, що місто окуповане Росією і немає зелених коридорів.
Більше про свою нову роботу Мінін розповів в інтерв'ю Радіо НВ. — У життi до повномасштабного вторгнення ти вів розважальні програми, фестиваль MRPL City Festival і взагалі, мабуть, не думав, що доведеться шукати, автобуси, водіїв, чути і знати мільйон історій порятунку.
Як так склалося? Що допомагає тобі триматися? — Моя родина була за кордоном майже з початку війни. І ось вони повернулися. Моя основна діяльність відбувається у Запоріжжі, бо це перше велике українське місто, яке приймає усіх з тимчасово окупованих територій.
Тобто усі люди, які хочуть повернутися на неокуповану українську територію з Донецької, Запорізької та Херсонської областей, вони всі їдуть до Запоріжжя.
Це єдиний шлях, якщо ти хочеш [вибратися] не через європейські країни, а саме, проїжджаючи через окуповану територію, повертатися в Україну. Мої дівчата — дружина та донька — майже з початку війни були за кордоном, повернулися, зараз живуть у Дніпрі.
І вони надають мені сили. Мабуть, я завдяки їм тримаюся. Завдяки їм і своїй команді, яка з березня вибудувалася. Робота, якщо ми кажемо про евакуацію маріупольців, систематизувалася.
Хоча систематизувати її не можливо, тому що все одно задзеркалля на окупованих територіях. Як так вийшло? Я сам з Маріуполя.
Це місто, в якому я виріс; місто, в яке я повертався на найбільші музичні фестивалі східного узбережжя; місто, яке багато мені дало; місто, яке я люблю всім серцем і місто, в якому у мене багато друзів та близьких людей.
Зараз болить серце за Харків, за міста Донецької області, за Одесу… — За південь України взагалі. — За південь. Болить серце за всю Україну.
Але той, хто не живе в цих містах, хто читає новини, має розуміти, що 1 березня, початок війни і ти втрачаєш будь-який зв’язок з містом, в якому живе пів мільйона людей. Там немає електроенергії, мобільного зв’язку, газу, водопостачання — там немає нічого.
І маріупольці не могли додзвонитися до своїх близьких більше місяця.
Уявімо, скільки у півмільйона людей родичів, близьких, друзів, які за них хвилюються, і всі вони не знають, що з ними відбувається, чи живі взагалі вони, чи впала на них та російська ракета, авіаснаряд чи Град? Ми в жодному разі не міряємось горем, тими стражданнями, які принесла російська армія.
Але варто розуміти, що так жили маріупольці, я так жив. Я не знав, що з моїми батьками весь березень і майже весь квітень. До них було дуже важко дістатися, я не знав, чи живі вони. І багато маріупольців не знали. Вже серпень.
Страшно це казати, що літо минає, а ми навіть його не відчули.
А маріупольці (багато з тих, хто мені пише) або досі хвилюються за виїзд на територію України, їх там лякають тим, що чоловікам одразу дають повістки на блокпостах; тим, що Запоріжжя буде скоро знищено; тим, що в України немає жодних перспектив.
Прошу вас поставити себе хоча б на хвильку на місце людей з Маріуполя.
Ці люди більше місяця сиділи у підвалах у березні; вони розтоплювали сніг, щоб у них була вода, яку можна пити; жінки кидали дітей, щоб шукати чоловіків, які йшли по воду, а потім навпаки — чоловіки кидали дітей, щоб шукати жінок, і люди гинули просто на вулицях міста тисячами.
Після цього до них прийшли загарбники, які сказали: «Мы вас освободили. Держите воду, еду». І потім ці самі люди розповідають, що туди не їдьте, бо там буде срака, там у вас майбутнього точно немає, а чоловіки підуть воювати.
Що таке ПТСР, на жаль, ми будемо знати ще багато років. Але маріупольці відчувають це просто зараз в різних формах. Я і моя команда вже створили громадську організацію і назвали її Вивеземо, бо ми вивозимо у всіх сенсах, в яких можна зараз вивозити Маріуполь і не тільки.
Ми допомагаємо ще зараз окупованому Бердянську.
Це також місто біля моря, але воно не бачило таких жахів війни, тому я завжди щиро вибачаюся перед усіма бердянцями, які просять у мене допомоги: «Друзі, я вам готовий допомогти і допоможу, але зрозумійте: я допомагаю маріупольцям не тільки тому, що це моє рідне місто, а тому що люди пережили там всі жахи війни, як тільки можна було пережити у 2022 році.
Тому я передусім спробую допомагати свої землякам». І якщо є місця у тих моїх бусах, машинах, я завжди беру людей з Бердянська. Усіх ми намагаємося вивезти на вільну козацьку запорізьку землю.
Вони виходять з автобуса щасливими, хоча можуть бути в дорозі три, п’ять, сім днів. Коли я питаю, що ви відчуваєте, коли приїжджаєте, коли вийшли з цього автобуса, вони кажуть: «Свободу. Рідну землю».
Думаю, що до 24 лютого не кожен мешканець Маріуполя, Бердянська чи інших зараз тимчасово окупованих територій міг так відповісти. І не тільки окупованих територій. — Розкажи про команду.
Як ви за цей час організувалися? Скільки людей? Що було найскладнішим? — Найскладніше в історії евакуації Маріуполя і [інших] тимчасово окупованих територій було те, що, по-перше, те чи інше рішення мав ухвалювати я, і це рішення, від якого залежить не одне людське життя.
Найскладнішим для всієї команди було те, що там немає жодного зв’язку, по перше. Друге — постійно змінюються обставини, правила гри. Ти не можеш розрахувати тут і зараз, як як треба організувати всю евакуацію, щоб вона минула від А до Я.
Особливо у березні, квітні, травні плани злітали постійно. Ти дізнаєшся, що щось пішло не так, коли може зламатися чиясь людська доля — це біло найболючіше, найскладніше. Це те, що не давало і досі, чесно кажучи, не дає.
Хоча всі водії, всі, кого відправляли, кому допомагали, — живі. — Знаючи про цю небезпеку, що це може бути квиток в один кінець, люди продовжували їздити. Як це працює? Про цих людей треба книжки писати, фільми знімати.
— Абсолютно різні люди, з якими я радий, що мені довелося познайомитися. Наприклад, яка у 18 років сиділа у тюрмі. Його звати Сергій. Потім він не тільки продавав, а ще й виготовляв наркотики у Запоріжжі.
Зізнався мені, коли ми з ним познайомилися, що він останні три чи п’ять років намагається виправити своє життя, намагається давати, наскільки можна, більше добра людям, щоб компенсувати у Бога все зло, що він зробив.