Росія після поразки: як відбити у Москви бажання воювати ще раз
Майбутнє європейської оборони і безпеки ґрунтується на двох взаємопов'язаних питаннях: результат війни в Україні та довгострокові відносини з Росією.
Проблема в тому, що стратегічний діалог здебільшого ведеться про перше, тоді як практичного обговорення другого майже немає.
Завершення війни в Україні в такий спосіб, щоб гарантувати довгострокову безпеку й обороноздатність Києва, посідає центральне місце в питанні відносин Заходу з Росією. Однак це тільки одна частина рівняння.
Хоча Росія може зазнати оперативної поразки на полях битв в Україні, не зумівши досягти своєї мети повного домінування, вона не зазнає поразки у великому стратегічному плані.
Лише найгучніші та найбезглуздіші коментатори вірять, що Москва впаде або що "деколонізація" Росії можлива чи бажана.
Навіть деградована, дипломатично ізольована й економічно замкнена Росія залишиться державою на європейському та азійському континентах, переслідуючи свої інтереси й далі, наприклад, в Африці на південь від Сахари та в Арктиці.
Отже, враховуючи, що Росія нікуди не дінеться, який вигляд мають мати керовані відносини з Росією в довгостроковій перспективі? Важливіше питання: на чому США і НАТО хочуть будувати відносини з Москвою? Відповідь на це запитання насамперед потребує визнання певних стратегічних реалій.
По-перше, Росія навряд чи буде продуктивним учасником очолюваного Заходом ліберального міжнародного порядку. Президент Володимир Путін вважає, що Захід перебуває в конфлікті з Росією. Це не зміниться.
Захід нічого не може зробити або запропонувати Москві, щоб змінити стратегічні уявлення, інтереси та, звичайно ж, поведінку Росії. Ці чинники незмінні й притаманні Росії.
Захід, звичайно, може формувати умови, що впливають на них, але він не може змінити стратегічну культуру Росії, так само як Москва не може змінити культуру Вашингтона. По-друге, США і НАТО займають набагато сильнішу військову позицію щодо Росії, ніж заведено вважати.
Військова позиція Європи покращується прискореними темпами, в той час, як позиція Росії традиційно слабшає — це означає, що Захід діє і веде переговори з позиції щораз більшої сили.
Навіть якщо Росія відновить втрачені танки, бронетехніку та артилерію, вона зіткнеться з проблемами у відновленні людського капіталу, втраченого на полях боїв в Україні.
Будь-які поліпшення в російських збройних силах у найближчому майбутньому повинні враховувати цю реальність. Їм доведеться відновлюватися з украй депресивного рівня, тоді як сили НАТО постійно вдосконалюються.
Оборонна позиція Росії також повинна буде враховувати розширення кордонів НАТО. Вступ Фінляндії подовжує кордон Росії з НАТО майже на 800 миль, більша частина якого розташована недалеко від стратегічно важливого Кольського півострова.
Але це не означає, що Росія не може кинути виклик НАТО, наприклад, за допомогою дестабілізаційних операцій у Молдові або стратегічних можливостей, як-от ядерна ескалація або кібервійна.
США та їхні європейські партнери мають чітко окреслити свої наміри та врахувати уроки минулих переговорів і взаємодії.
Підтримання реалістичних очікувань, демонстрація ясної та твердої рішучості, виявлення лукавства та уникнення дипломатичних ігор, які любить проводити Москва, мають життєво важливе значення для управління майбутніми відносинами.
Як відправна точка, зміцнення стратегічної стабільності та контролю над озброєннями є основою майбутніх відносин. Відновлення цих дискусій, навіть на найнижчому рівні, є розумним і практичним.
Дипломатія і взаємодія — це не пряник і не батіг, це найбазовіша форма державного управління, життєво важлива для запобігання непорозумінь. Росія, попри риторику своїх пропагандистів, хоче ядерної війни не більше, ніж країни Заходу.
Забезпечення відкритості оперативних ліній зв'язку — це тільки початок, але відновлення розмов про контроль над озброєннями, їхнє обмеження та скорочення, а також розв'язання кібер- і космічних проблем має вирішальне значення — особливо з появою стратегічних триполярних амбіцій Китаю.
Що стосується України, Вашингтону також слід прагнути дипломатичного та економічного примусу, а не лише озброєння. Жодна зі сторін не вирішить цю війну тільки силою. А нинішня траєкторія — або заморожений конфлікт, або вічна війна.
Врегулювання шляхом переговорів є єдиним імовірним результатом, і для цього необхідні важелі впливу, покарання і стимули.
Вони мають співіснувати одночасно: Росія поступається територією в обмін на розблокування заморожених коштів; Україна завдає дальніх ударів по Росії західною зброєю як покарання за порушення угод і створює українську армію, здатну відбити будь-який рівень операцій Москви.
У ширшому сенсі, щодо Росії пряник потрібен не менше, ніж батіг. Але Вашингтон у переважній більшості випадків покладався на покарання, не пропонуючи стимулів.
У довгостроковій перспективі пропозиція Росії зваженого, контрольованого економічного зв'язку із Заходом — на умовах Заходу — цілком могла б стимулювати й формувати поведінку Росії. Обмежене кредитне плече краще, ніж відсутність кредитного плеча.
США також повинні спробувати виявити довгострокові можливості для поділу або ослаблення дедалі міцніших відносин Москви з Китаєм. Це має існувати в межах мистецтва можливого — Вашингтон може зробити дуже багато, щоб вплинути на це партнерство.
Однак проста відмова від цих зусиль підштовхне Москву в обійми Пекіна, якраз у той момент, коли Вашингтон має працювати над тим, щоб посіяти розбіжності між регіональним противником і стратегічним конкурентом.
Вашингтон має гарантувати, що розглядатиме Україну як мірило перемоги, але стратегічний успіх рівною мірою залежить від визначення того, який вигляд мають життєздатні, керовані відносини з Росією.
Обидва мають вирішальне значення для безпеки Європи та повороту Америки до Індо-Тихоокеанського регіону, і позитивний результат тільки в одному з них є лише частковим стратегічним успіхом. Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції.