«Захід усе ще побоюється». Інтерв'ю з послом у Токіо Корсунським — про ядерну загрозу з РФ і нарощування допомоги Україні від США та Японії
В інтерв'ю Радіо НВ дипломат розповів, чи можуть США наростити воєнну підтримку, а Японія — гуманітарну, щоб забезпечити перемогу над Росією та швидку відбудову України. Відео дня — Почнемо з безпеки України.
Низка американських інтелектуалів звернулася до влади США і закликала президента Джо Байдена «озброїти Україну, поки не пізно».
Серед них, до прикладу, генерал Філіп Брідлав, Веслі Кларк, посол Сполучених Штатів в Україні Джон Гербст, генерал-лейтенант Бен Ходжес, Вільям Тейлор, Марія Йованович, яка також була амбасадоркою Сполучених Штатів в Україні, Курт Волкер.
Це все це відомі імена і вони висловили свою стурбованість тим, що відбувається.
Як ви розцінюєте цей сигнал американських військових, стратегів, аналітиків, інтелектуалів? — При всій тій величезній, реально безпрецедентній, допомозі, яку надають Сполучені Штати Україні, ми чітко розуміємо, що масштаби цієї допомоги рівно стільки, щоби стримувати навалу, завдавати серйозної шкоди росіянам, Збройним силам Росії, особливо на окупованих територіях України, але вони все ще не достатні для того, аби перейти в вирішальний наступ і почати звільнення цих територій.
Росія — це колгосп на глиняних ногах, що вони неспроможні ні виставити професійну армію, про яку вони всьому світу розповідали, ні відповідні озброєння.
При тому вони спроможні досить довго завдавати серйозної шкоди і серйозних втрат Україні, руйнуючи інфраструктуру, вбиваючи мирних жителів.
З таким болем кожного дня бачиш ці повідомлення з Харкова, з Одеси, особливо будучи так далеко, не маючи можливості особисто взяти участь у тому, аби цю навалу стримувати. Боляче на це дивитися. Але ми розуміємо, що в Росії ця стратегічна глибина існує, на жаль.
Вони зараз перевели свій військово-промисловий комплекс [на роботу] в цілодобовому режимі. Звичайно, що вони виробляють техніку позавчорашнього дня, але вона вбиває. Тому, звичайно, ми би хотіли мати сучасну зброю, яка би унеможливила будь-які подальші зрушення.
Впродовж останніх двох місяців ніяких змін на лінії зіткнення, там, де йдуть основні бойові дії, не відбувається. Українські Збройні сили прекрасно тримають цю лінію і відбивають ці атаки. Але ми розуміємо, що росіяни перегруповуються, готуються.
Вони будуть робити все, щоби Путіну на його 70-річчя (будь воно прокляте) доставити подарунок у вигляді територій, якихось успіхів.
Тому зараз, я думаю, всі думки української сторони [сконцентровані] на тому, щоби мати достатній запас резерву на випадок активних дій Росії з тим, щоби не тільки стримати, а відкинути, і як ми всі сподіваємося, перейти в контрнаступ і звільнити принаймні Херсон, почати рух по звільненню півдня України.
У цьому випадку такий заклик до офіційної адміністрації США є виправданим, бо адміністрація, при всій тій абсолютно безпрецедентній допомозі, теоретично могла би прискорити надання Україні необхідного озброєння.
— У чому стратегія озброювати Україну настільки, щоби стримувати, аби країна не загинула, а не вже вирішити це питання.
Чи це певний страх перед ядерним потенціалом? Чи це те, що називають побоюваннями якоїсь масштабної ескалації? Що стримує вирішувати питання російської окупації значно енергійніше? — Ви маєте рацію, це все разом.
І звичайно, ніхто ж не вірить жодному слову ні Путіна, ні [міністра оборони РФ Сергія] Шойгу, ні [міністра закордонних справ Сергія] Лаврова про те, що немає ніяких планів щодо використання ядерної зброї. Все це дурниці. Ми все це чули багато разів, особливо перед 24 лютого.
Пам’ятаю, як я і багато українських дипломатів слідкували за кожною офіційною заявою, зробленою в Раді безпеки ООН, послами Росії в різних країнах, зокрема послом Росії в Японії.
І багато інших офіційних осіб говорили: «Та який напад, яка війна, про що ви говорите?» І все це сталося. Те ж сьогодні відбувається, коли вони говорять «яка ядерна зброя, ми не бачимо ніякої необхідності, немає ніяких передумов». Така небезпека існує, вона реальна.
Так само, як реальна небезпека ядерної катастрофи на Запорізькій атомній станції, про що ми вже багато місяців говоримо. І тільки зараз нарешті світ звернув на неї відповідну увагу.
Ми не можемо бути впевнені в тому, що будь-які гарантії чи запевнення, які дає Росія, будуть виконані. Тому цілком зрозуміло: Захід усе ще побоюється, не розуміє до кінця масштаб цієї катастрофи, цієї війни.
Він все ще побоюється, що Росія може застосувати кроки, які остаточно зруйнують прекрасний комфортний світ, у якому проживає західна Європа, Європейський Союз. І тільки наші найближчі сусіди прекрасно розуміють, що може статися.
Тому ми й бачимо таку безпрецедентну підтримку від Польщі, Словаччини, Словенії, країн Балтії, які поруч із нами. Вони-то точно знають, що станеться. Думаю, на жаль, все це є уявленням, що в якийсь момент часу Путін зупиниться.
Є різні думки щодо цього, зокрема такі, які говорять, що начебто оточення Путіна (як свого часу оточення Гітлера шукало у Швейцарії якихось сепаратних переговорів) шукає якихось переговорів із Заходом для того, щоби зберегти обличчя чи щось таке.
Чесно кажучи, жодному слову жодної людини я би не вірив. Немає жодних підстав вважати, що вони щиро розглядають цю так звану «спеціальну операцію» як помилку.
Швидше за все ця так звана ліберальна частина російського суспільства ненавидить Україну, вважає, що ми недокраїна, недонарод, недокультура.
Тому я думаю, що єдиний спосіб — це все-таки відповідне озброєння українських Збройних сил і спротив, який ми маємо організувати для того, щоби силою примусити цю орду повернутися назад на свою територію і припинити погрожувати Україні та іншим країнам Європи.
— Це звернення американських відомих людей, політиків, сприятиме тому, щоб адміністрація Сполучених Штатів збільшила допомогу Україні? — Як у кожному публічному зверненні, тут є елемент піару і є елемент самоідентифікації.
Я чомусь абсолютно впевнений, що адміністрація Байдена дуже добре розуміє, особливо після публікацій The Washington Post і тієї інформації, що передувала цій війні. Вони чітко усвідомлюють, із ким і з чим мають справу.
Просто є певні традиції у Сполучених Штатах — створення публічної думки, певного тиску на своїх опонентів. Якщо ми подивимося це звернення, воно здебільшого з демократичного табору відбувається.
Швидше за все йдеться про те, аби посилити позицію адміністрації Байдена в Конгресі. У Сполучених Штатах новий фінансовий рік починається восени. Зараз формується бюджет на наступний рік і цей бюджет, безумовно, стосуватиметься підтримки України.
Це ж відбувається і в Японії, ми відслідковуємо такий же процес.
Такі звернення показують позицію певної інтелектуальної частини суспільства, до якої прислухаються, на підтримку наступних бюджетних кроків, які наступного року мають забезпечувати нашу обороноздатність.
Треба це розглядати швидше як внутрішньополітичний процес у США, який свідчить про те, що є потреба підтримати формальну позицію адміністрації громадською думкою.
Чому б не виступити частині колишніх високопосадовців США і членів Конгресу США, які демонструють, що Україна потребує і заслуговує на додаткову підтримку наступного року, бо війна нікуди не поділася і продовжуватиметься. Треба боротися до кінця.
— Японія хоч і знаходиться на далекому-далекому Сході, але вона є частиною західної цивілізації за своєю політикою, за оборонною концепцією.
На вашу думку, Японія могла би допомогти Україні в військовому плані? — На жаль, щодо постачання озброєнь, то це на сьогодні не є можливим у зв’язку з наявністю 9-ї статті Конституції Японії, яка заперечує війну як спосіб вирішення міжнародних спорів.
Далі це має наслідком цілу низку урядових рішень і регуляцій, які унеможливлюють постачання зброї. Утой же час можу сказати з абсолютною впевненістю, що Японія надавала, надає і надаватиме підтримку нелетальними засобами нашим Збройним силам.
Ця підтримка надається і зараз, і сьогодні. Вона може бути більш вагомою, менш вагомою, більш присутньою в публічному просторі чи менш присутньою, але повірте, що Японія надає дуже серйозну допомогу і ми кожного дня продовжуємо цю роботу з ними.
Це буде продовжуватися, в цьому немає ніякого сумніву. Є політичне рішення [Великої] Сімки, яке говорить про те, що Україна отримуватиме допомогу доти, доки не переможе. І це надзвичайно важливе рішення, яке було прийнято, якого країни Сімки дотримуються.
Японія з 1 січня головуватиме в Сімці наступного року. Ми вже працюємо з нею з тим, аби не тільки це рішення, а додаткові кроки були передбачені на відбудову України, на її підтримку.
З Японією ми говоримо швидше не про зброю, а про участь у реконструкції України, тому що це сильна сторона Японії.
Вона один із найбільших у світі провайдерів допомоги, один із найбільших у світі не інвесторів, а тих країн, які беруть участь у міжнародних фінансових інституціях і надають кредити на відбудову, на підтримку.
Японія безумовно відіграватиме цю роль щодо України, немає ніякого сумніву. І ми маємо це використовувати, це і робиться.
Є таке розуміння, що Японія, якщо не дає військової допомоги, то всі інші види допомоги (гуманітарної, на відбудову) будуть із японського боку дуже сильні, виразні та вагомі. Для нас це не є менш важливим.
Тому що є певні нюанси, пов’язані з досить складною історією Японії під час Другої світової, її певною спокутою після того, що сталося. Японці дуже болісно ставляться до будь-яких згадок про війну, про якісь збройні конфлікти.