Чому не вийшло. Аналіз наступу ЗСУ у 2023 році від західних аналітиків
У 2023 рік Україна і суспільство входили на позитивній ноті. Сили оборони змогли звільнити майже всю Харківську область і звільнити Херсон — єдиний обласний центр, який був окупований Росією з моменту повномасштабного вторгнення.
Оптимізм поділяли і західні партнери, які крок за кроком просувалися в питанні поставок Україні більше власного озброєння для нового наступу. Фокус розібрався, як відомі західні аналітики оцінюють українську наступальну кампанію, і які проблемні моменти вони виділили.
Сили оборони України не стали концентрувати всі зусилля на одному вирішальному напрямку.
Атаки почалися відразу на кількох напрямках: За місяці боїв українські військові змогли звільнити кілька населених пунктів і вбити клин у Роботиному в напрямку Токмака, а також зрізати виступ окупантів у напрямку Великої Новосілки.
Крім цього, після відходу з Бахмута українські військові почали займати панівні висоти навколо міста. Загалом Україна змогла повернути під свій контроль сотні квадратних кілометрів, а попереду — сотні тисяч.
Очевидними причинами таких територіальних просувань є укріплення ЗС РФ, які вони будували з кінця грудня і до початку літа, всюдисущі дрони та низка інших.
Тріо західних аналітиків вважає, що для кращого розуміння планів на 2024 і 2025 роки потрібно проаналізувати наступ України у 2023 році. У 2023 році російська армія володіла чисельністю, захищеними позиціями і новими корпусами.
Ситуації, коли російські бригади утримували лінію фронту 2–3 неповними батальйонами, вже не було. Окупанти володіли бригадами з шістьма і більше батальйонами з резервами для ротації. Автори зазначають, що ЗС РФ загалом краще проявили себе в обороні, ніж у наступі.
Автори також підкреслюють проблему підготовки військових у країнах НАТО. Вона була надто короткою, а командири штабів батальйонів і бригад часто не могли ефективно керувати підрозділами вище рівня роти.
У підсумку всі ці проблеми призвели до того, що Сили оборони не змогли достатньо послабити російські сили. Концентрація бронетехніки була неможливою, а невеликі групи штурмової піхоти не змогли привести до прориву сильної оборони.
Окремо у статті вказують на ризикованість обраної тактики наступу. За їхніми словами, Бахмутський напрямок мав скувати резерви ЗС РФ, однак РФ змогла їх зберегти в достатній кількості.
І вийшло так, що на Бахмутському напрямку було більше артилерії та досвідчених підрозділів, ніж на Запорізькому, який був основним. Австралійський генерал-майор у відставці Мік Раян зазначає, що українська армія проводила наступальну кампанію відразу на кількох рівнях.
Наземні кампанії до кінця року практично зупинилися. ЗСУ змогли створити плацдарм на лівому березі Дніпра і зачистити російську артилерію та бронетехніку в радіусі 20 км, але прогрес спостерігався повільний.
На півдні бої продовжилися, але не пройшли далі "лінії Суровікіна". Україна продовжувала оперативну ударну кампанію, намагаючись підірвати здатність РФ підтримувати її сили на півдні та сході.
Для цього в хід пішли крилаті ракети Storm Shadow/SCALP, балістичні ATACMS з касетною бойовою частиною і ракети GLMRS.
Австралійський офіцер вважає, що оперативні удари знищили деякі матеріально-технічні засоби, штаби і резерви, але вони не паралізували РФ і її здатність контролювати ситуацію. На морі українські сили мали успіхи.
Сили оборони продовжили позбавляти Чорноморський флот РФ свободи в маневрах. Крім цього, завдають ударів по окупованому Криму. Російський флот уже не може діяти в західній частині Чорного моря. Почалася кампанія ударів по російській території.
Цілями стають підприємства оборонно-промислового комплексу та стратегічного транспорту. Загалом Мік Раян зосередив свою увагу на перебігу наступальної кампанії і вважає, що після успіхів у 2022 році очікування від 2023 року не могли не бути завищеними.
Оцінка наступу: Загалом військовий вважає, що головним викликом для України у 2024 році буде переоцінка стратегії перемоги та посилення колективної волі Заходу підтримувати Київ.
У виданні Foreign Affairs вийшла стаття Джека Вотлінга про те, чому Україні не вдалося перерізати сухопутне сполучення РФ із Кримом і деокупувати Мелітополь. Головною причиною аналітик називає брак підготовки.
Українські частини, які прийняли на себе перший удар, пройшли коротку п'ятитижневу підготовку. У межах британської програми "Інтерфлекс" підготовку проходили тисячі військових, однак пріоритет віддавали навичкам, які потрібні для виживання військових.
У роки Другої світової війни в Британії вважали 22 тижні мінімальним часом, необхідним для підготовки солдата до піхотного бою. Їх навчали в частинах і на рівні батальйонів.
Українські захисники, на думку автора, тільки пройшли курс навчання на новій бронетехніці і не були достатньо готові. Окрім цього, РФ місяцями будувала так звану "лінію Суровікіна": рила траншеї, мінувала та облаштовувала позиції для відбиття наступу.
Для РФ було очевидним, що Україна спробує відрізати сухопутне сполучення з Кримом. Ще однією перешкодою стала географія Запорізької області. Часто територія складається зі зрошуваних полів, які розділені між собою посадками.
Через це на місці потрібна додаткова координація частин, щоб підрозділи діяли спільно та підсилювали один одного. Однак через відкриті місцевості потрібно було розділятися на відстань до 4 км.
Критично не вистачило досвідчених офіцерів, які б змогли скоординувати спільні дії в таких умовах. Вотлінг доходить висновку, що Україні у співпраці з партнерами слід змінити підхід до підготовки особового складу та їхню координацію.
До того ж Захід за два роки повномасштабної війни витратив запаси, сподіваючись, що бойові дії не затягнуться на роки. У нинішніх умовах Україні потрібно приблизно 2,4 млн боєприпасів на рік, щоб створювати локальну перевагу в артилерії.