Ольга Мартиновська про війну, стосунки з Володимиром Ярославським і новий сезон "МастерШеф": інтерв'ю Фокусу
Це справжній другий день народження проєкту, адже через руйнування легендарного павільйону внаслідок атаки росіян, зйомки вперше відбуваються на новій локації.
Уже цієї весни 2025 року глядачі побачать довгоочікувану прем'єру, а поки що — ми поспілкувалися з однією із суддів "МастерШеф" — Ольгою Мартиновською.
Про рідну Миколаївську область, зміни в житті, стосунки з Володимиром Ярославським та особисте життя — читайте в інтерв'ю Фокусу. Так, я родом із Миколаївської області, з Братського району. Він суміжний із Вознесенським районом, недалеко від Южноукраїнська.
З початком повномасштабного вторгнення, звісно, глобально пишалися і пишаємося кожним українцем і кожним нашим регіоном.
Але мої відчуття і усвідомлення приналежності до Миколаївського регіону, адже саме там усе коріння, кров, піт і наш рід, дає мені певну внутрішню гордість. Ти не можеш ніколи бути сепарованим повністю. Гордість за цю місцевість, за цих людей.
Вважаю, що саме завдяки Миколаєву, зокрема, окупанти не пішли в Одесу. Він мужньо стояв, захищаючи Одесу, себе, допомагаючи Херсону. Я дуже пишаюся цими людьми, навіть не будучи там у цей момент.
Мої батьки, слава Богу, живуть у невеличкому селі в північній частині регіону, тому до нас окупанти не дійшли. Однак воно є певною транзитною лінією для дронів і ракет. Батьки щоразу бачать, як усе летить, у них тільки здригається серце від того, куди саме.
Хвилюєшся за дітей, за кожну людину. Над будинком завжди дуже низько пролітають. Щоразу і серце стискається, і мурашки бігають. До цього не звикнеш ніколи.
Нещодавно в рамках спільного проєкту Міністерства економіки України, Програми розвитку ООН, соціального підприємства "Моїм. Рідним" їздили в Миколаївську область для дослідження питання розмінування, його висвітлення.
Адже Миколаївська та Херсонська області залишаються лідерами із замінування площі, а це аграрні регіони. Дуже впали показники вирощування зернових та інших культур, дуже постраждали ферми.
Що тішить і дивує, — це люди, їхнє невпинне бажання жити попри все, робити свою справу. Іншого вони не знають і не хочуть, їм не потрібна ні інша країна, ні інші населені пункти, вони піднімають цю землю.
Я думала, що тільки в книжках можна читати і чути від учителів історії, як відновлювалися після воєн, а зараз бачимо все на власні очі. Миколаївському регіону ще залишається багато роботи і зараз, і після закінчення війни.
Але кожна людина, зціпивши зуби, робить усе необхідне. Дуже класне запитання! У 2013 році я прийшла на проєкт учасницею, у 2015 — працювала фудпродюсеркою, тобто за лаштунками відповідала за всю фуд-частину, а з 2019 працюю суддею.
Можливо хтось очікує, що я розповідатиму про кулінарні скіли, але насамперед я навчилася, і вважаю це найкрутішим досягненням, керувати емоціями. Я дуже емоційна людина, запалююся за секунду.
Ще я правдолюб, якщо впевнена, що щось несправедливо, завжди починаю заперечувати і дискутувати. Тарілки я ніколи не била, але були суперечки з колегами і керівниками. Особливо за останні 5 років, у ролі судді.
Дуже хочу відзначити мого колегу Ектора, його професіоналізм, досвідченість — і життєву, і на проєкті. Я багато вчуся, слухаючи його поради, зростаю, за що я йому дуже вдячна. Завдяки команді і собі я навчилася керувати емоціями, тепер вони мені підконтрольні.
Залежно від ситуації розумію, який потрібен настрій, який має бути tone of voice. Звичайно, не без факапів, за які я потім сама себе лаю. Ми всі живі люди, нас люблять за те, що ми справжні, що ми дозволяємо емоціям жити, але мозок і почуття мають бути в гармонії.
Спочатку варто почати внутрішній діалог, а потім уже виходити до оточуючих. Тоді це красива історія, від якої всім класно. Звісно, навичок, які здобула завдяки проєкту і людям, які там працюють, дуже багато, і дуже цьому рада.
Прочитала запитання і згадала, що Вова мені дзвонив два дні тому, я була дуже зайнята, пообіцяла передзвонити і не набрала. Вовчик дзвонив просто поговорити, сказати, що скучив. Цим можна відповісти на запитання, хто ми одне одному.
Ми не пара, але водночас — пара платонічна, пара людей, які щиро люблять одне одного, але без сексуального контексту. У нас дуже близькі, класні та комфортні дружні стосунки. Моя Віра обожнює Вову, я пишаюся ним, захоплююся його талантом.
Ми підтримуємо одне одного, десь внутрішньо конкуруємо і цим робимо одне одного кращими. У нас із Вовою та Ектором дуже схожі погляди на кулінарію, тому нам дуже комфортно працювати.
З Вовою у нас нічого не змінюється, і це прекрасно, я дуже вдячна долі, обставинам і безпосередньо Вові за те, що вміємо дружити без заздрощів, з вірою і підтримкою одне одного. Ектор стоїть для мене в парі з ним, я точно так само його дуже підтримую і поважаю.
Ектор в Ірпені, ми з Вовою в центрі, тому частіше бачимося. У нас є група, де ми спілкуємося втрьох, інколи сміємося там, інколи сваримося, шлемо кружечки і дуже цінуємо одне одного. Щодо особистого — мені складно відповідати, адже все в процесі становлення.
Є людина, яку я люблю, і так само вірю, що ця людина любить мене. Ми не живемо разом, намагаємося вибудовувати стосунки. Раніше я думала, коли люди кохають одне одного, все дуже просто: живуть щасливе життя і помирають в один день, але це наївно.
Ми дорослі і сформовані, змінюватися складно, всім потрібно підлаштовуватися. Ми в процесі, я триматиму в курсі всіх, кого це цікавить. Ми точно зробимо все, щоб упоратися. У моєму випадку "МастерШеф" відіграє ключову роль, головну й основну.
Усе з нього почалося, усе на ньому зав'язалося і з ним усе триває. Саме на "МастерШеф", будучи учасницею, а не переможницею, у процесі зйомок я зрозуміла, що все не дарма.
Я не даремно прийшла на проєкт, тому що сталася ось ця магія всередині, пішли метелики в животі і прийшло відчуття і розуміння, що я знайшла своє призначення. Я знаю, ким я хочу бути в житті, що я хочу робити, чим займатися. Моє покликання на кухні, воно ось тут.
Вважаю це найбільшим своїм досягненням і найбільшим щастям. Це робота, яку обожнюєш, яку любиш, яка приносить тобі і задоволення, і розвиток, і кошти, і визнання, і все-все-все.
Тому й додаткові моменти, наприклад, у плані рекламних колаборацій, реалізації на кухнях ресторанів, написання книжок, моя освітня діяльність, це похідні саме від "МастерШеф".
Зі сторони колегам-кухарям, які задіяні тільки в ресторанному спектрі, може здатися, що телебачення — воно не про кулінарію. Але всі ми вміємо готувати і робимо це чудово.
Тому сказати, що моя зарплата на "МастерШеф" у N разів менша, ніж я заробляю на рекламному контракті, наприклад, я не можу. Адже знаю, що всі контракти, всю реалізацію я отримала і отримую завдяки "МастерШеф".
Дуже люблю цей проект! Іноді сиджу, думаю, і в мене котяться сльози від того, як чудово сталося, що я, проста Оля з Миколаївщини, опинилася там. Пам'ятаю, як дивилася телевізор, не могла зрозуміти, як люди в ньому поміщаються, як вони в нього потрапляють, який це інший світ.
І зараз бути його частиною, робити класні речі, добре впливати на людей. . . Я знаю, що багатьох десь мотивую, десь надихаю, десь посміхаю. З любов'ю ставлюся і до роботи, і до глядачів. Мені від цього так радісно, до сліз.
Знайти себе і почуватися в цьому максимально гармонійно і комфортно — справжнє задоволення. Тому скористаюся нагодою і ще раз подякую цьому проєкту та його команді, людям, які в мене повірили. Зокрема Ектору, який мене дуже підтримував.
Після проєкту я з ним працювала, він запросив мене на роботу, багато чому навчив, завжди вірив, прощав, приймав, відпускав, знову приймав. Як дорослий чоловік, як тато. Тому я вдячна "МастерШеф" і хочу, щоб він ніколи не закінчувався. Точно знаю, що нам ще є чим здивувати.
Нагадаю, зовсім скоро, цієї весни, на наших глядачів чекає новий 15-й сезон, він буде особливим. По-перше, я вже не маю стосунку до цього закладу. Усі партнерства і зв'язки розірвані. Усе цивільно, ввічливо, але ми пішли кожен своїм шляхом. Ресторан існує за тією ж адресою.
Там змінився і персонал, і меню, і шеф. Залишилися тільки ті ж самі дивани, тарілки, столики і стіни. Це назавжди буде моєю чудовою французькою історією.
Це моя душа, мій зріст, мої страхи, мої яскраві емоції, моя маленька Віра, що там зростала, моя самотність при купі людей навколо, і прекрасна сторінка життя, яку я дуже шаную і люблю.
Іноді, відкриваючи фото, я ніби їх погладжую на телефоні, бо дуже ніжно ставлюся до цього проєкту, до людей, до того, що зі мною там сталося.
Можливо колись я возитиму гастротури чи екскурсії до Парижа, ми заходитимемо разом із моїми друзями та туристами до цього закладу, і я обов'язково розповідатиму неймовірні історії, які там відбулися.