«Ми єдині під українським прапором». Лікар Іслам Дабабсех — про ісламські батальйони, кадирівців у ТікТоку, окупацію Київщини і травми війни
Уродженець Палестини Іслам Дабабсех приїхав до України у віці 17 років. Тут закінчив університет і став лікарем, одружився, має дітей, набув громадянства, відкрив власну справу — заснував бізнес-групу, яка керує двома приватними клініками.
Відео дня Дабабсех називає Україну своєю другою батьківщиною і зізнається, що дуже вдячний цій країні за те, що тут йому вдалося реалізувати себе.
Саме тому після повномасштабного вторгнення рф на територію України професор Іслам вирішив приєднатися до територіальної оборони в Київській області.
В інтерв'ю НВ він згадує про те, що бачив у селах, які були під окупацією на Київщині, розповідає про співпрацю з єврейською громадою та розмірковує про роль кадирівців у війні з Україною. «Ми народилися для того, щоб бути корисними» Україна нагодувала мене як рідна мама.
Я сам із Палестини, приїхав сюди, коли мені було 17. Все, що я створив тут — бізнес, сім'ю, я створив на подяку Україні. За це я винен їй усе життя, це — моя друга батьківщина. Тут я працюю, тут моя сім'я.
Саме тому 24 лютого 2022 року, коли без чогось п’ять ми почули перший вибух у Києві, однією з перших думок у мене було: «Ми повинні бути корисними. Ми народилися, щоб допомогти». Маю лікарню на 3 тис. кв. м у Крюківщині під Києвом.
Я виписав усіх пацієнтів, які на той момент перебували на території клініки, і перетворив її на місце для тимчасового розміщення людей, які були змушені залишити Київ. Інформацію про це писав на своїй сторінці у Фейсбуці — вона відкрита для всіх.
Основною категорією були жінки та студенти, особливо — іноземці. Першого дня ми зібрали близько тисячі студентів, вони перебували у нас десь у проміжку від трьох днів до тижня. Потім їх почали поступово відправляти за кордон — потягами, автівками, автобусами.
Рано вранці 26 лютого російська ракета влучила в будинок на проспекті Валерія Лобановського в Києві. У цьому будинку маю квартиру, проте в ній перед цим тимчасово зупинилися інші люди.
Ситуація в Києві почала загострюватися, і ввечері напередодні ракетної атаки вони подзвонили мені і запитали, що робити. Я сказав, щоб вони перебиралися до мене у клініку.
Опівночі вони виїхали з квартири, а наступного ранку в новинах я побачив, що самої квартири вже й немає. Слава Богу, що ніхто не постраждав. До речі, зараз клініка поновила роботу. У нас діє акція: для військових все лікування — повністю безкоштовне.
Для їхніх сімей я пропоную 50% знижку. Територіальна оборона 2 березня я дізнався, що утворюється тероборона Київської області, це батальйон № 133, і пішов туди. Я ніколи не був військовим до цього, але тут мені дали в руки зброю, та й годі.
Для первинної допомоги ми створили на території нашої клініки на Крюківщині медпункти — там було приблизно 15 ліжок, маленька операційна, можливість ставити крапельниці. Тобто все, що потрібно, щоб організовувати первинну допомогу.
6 березня я звільнив клініку, прийшов до командира тероборони та сказав, що все приміщення — у розпорядженні Збройних сил України. На той момент, звісно, їм нічого не треба було — і дякувати Богу.
2 квітня [коли передмістя Києва було звільнено від окупантів, а весь світ був у стані шоку від свідчень їхніх злочинів, що почали з’являтися, — ред. ] командир сказав, що треба поїхати по Київській області: Ірпінь, Буча, різні маленькі села.
Я запропонував взяти з собою продукти харчування. Так вийшло близько трьох тонн, які ми завантажили у машини та поїхали. Відвідали десь п’ять-шість маленьких сіл. Загалом тоді проїздили так кілька днів, повернулися десь 12 квітня. Те, що ми там бачили, — це страшно.
Я постраждав психологічно, скажу чесно. Досі приймаю лікування. Це — не війна, це знищення, це — геноцид українського населення. Це справжній геноцид. Тому що війна — це коли військові йдуть проти військових. А не коли вбивають бабусь, яким 92 роки.
Ми заходили в кожну оселю, у кожну квартиру, стукали, роздавали допомогу особисто в руки людям. Бувало, що ми хотіли віддати гуманітарну допомогу, скажімо так, в одне централізоване місце, але до нас підійшла місцева жінка та попросила цього не робити.
Каже: «Не носіть туди, будь ласка, вони потім нам це продають. Так, дешево, але продають. Роздавайте нам у руки особисто». Так ми й вчинили. То була Бородянка. Андріївка У мене залишилося в пам’яті село Андріївка, Макарівський район, Київська область.
Вони [російські окупанти] зібрали всіх чоловіків, які на той момент були там, і всіх або вивезли, або вбили. Залишили лише одного чоловіка, якому було майже 60 років. В одній із братських могил поряд із цією Андріївкою були тіла дев’ятьох чоловіків — їх поховали разом.
Ось що було страшно: заходиш у село, йдеш вулицею, і розумієш, що вони не залишили жодного будинку — усі були зруйновані. Коли ми питали у місцевих жителів, як це відбувалося, вони говорили: заїжджав танк, ставав, і просто робив один удар праворуч, інший ліворуч, і так далі.
Тобто вони цілеспрямовано руйнували інфраструктуру, майно місцевого населення. Бабусі розповідали мені, як російські військові збирали місцевих чоловіків, наливали в їхнє взуття воду та змушували стояти на холоді.
Це був лютий, початок березня, вони стояли у воді і відморожували собі ноги. Одна жінка, дізнавшись, що я лікар, обійняла мене і каже: «Мій син — теж лікар.
Він разом зі своїм батьком, моїм чоловіком, вранці приїхав до Андріївки з Києва, а вже ввечері їх забрали, і я не знаю, вони живі чи ні». Я чомусь запам’ятав її історію.
Десь через тиждень після цієї розмови дивився телевізор і побачив цього лікаря — її сина, він був десь у російській лікарні. Хоч я ніколи й не бачив наживо цього чоловіка, я впізнав його з загальної історії: він розповідав усе те саме, що й та жінка тоді.
Про мокре взуття, мороз, про ці тортури. Він відморозив ноги і йому ампутували пальці, але він живий. Я був дуже радий — так, ніби побачив свою рідну людину. Я хотів би побачити цю жінку ще раз, побачити сльози радості на її обличчі, коли вона дізналася, що її син вижив.
Це село я запам’ятав на все життя. «Усі молимося одному Богові, хай би як його називали» Є кілька ісламських батальйонів, які воюють за Україну, деякі ще з 2014 року. Але я — противник поділу людей за релігійними ознаками чи ще якось.
Ми всі воюємо за Україну, за нашу батьківщину. І не важливо, ми — це мусульмани, євреї, християни чи хтось ще. Якщо ми говоритимемо, що це мусульманин, ось це — християнин, а це — єврей, це неправильно. Ні, ми всі — громадяни України.
Ми маємо перебувати під одним дахом — це Міністерство внутрішніх справ чи Міністерство оборони України. Так я познайомився із Михайлом Заславським, керівником БФ Об'єднання юдейських релігійних організацій.
Ми їздили селами разом із ним, спілкувалися з людьми, допомагали продуктами, розвозили все необхідне. Я спеціально не пішов до ісламського батальйону, бо хотів показати, що під одним прапором ми — брати. Під прапором України.
Є одне відео, де я приношу до церкви гуманітарну допомогу. І місцеві мене запитують, мовляв, то ти що, мусульманин? Але ж різниці немає ніякої. Я приніс допомогу не для вас особисто як християнина, я приніс для громадян України, для населення.
Ми молимося одному Богові, хай як би ми його називали: Бог, Аллах, ще якось — це єдиний Бог, якому ми всі молимося. Молимося, хрестимося, ходимо в мечеть, церкву чи синагогу. Але всі ми єдині під гербом України, під прапором України, ми захищаємо свою батьківщину.
Україна — це мультирелігійна, мультинаціональна держава. ТікТок, кадирівці та Джихад Чеченці-кадирівці — це жителі ТікТоку. Я вважаю, що їм дали більше уваги, ніж вони заслуговують. Їм все одно, кого вбивати. Це люди, що виросли на крові.
Це люди, яких виховувала росія, а не Чечня. Я спілкувався з чеченцями з росії, які її підтримують. Ще до початку війни. Це — кілери, яким абсолютно байдуже, кого вбивати. Подивіться, що вони робили в Сирії: вони мусульмани, і вбивали також мусульман. Ці люди — зрадники.
Поставте їм ідеологічне запитання: чому ви воюєте на території України? Вони не мають відповіді на нього, бо їм без різниці, вони вбивають в Афганістані чи в Україні, найголовніше — їм треба когось вбити. Якщо ні, вони повернуться назад і вбиватимуть своїх.
І нехай не вплітають сюди ісламську релігію, що вони начебто в ім'я Аллаха це роблять. Аллах не просив вас убивати мирне населення. Якщо вони кажуть, що це Джихад, то це не так. Джихад — це якщо хтось захопив твою територію і застосував проти тебе силу.
Тоді ти можеш приймати Джихад. І це не обов’язково про вбивати, це — про звільнення. Але поясніть, де і хто на кого нападав усередині України? Ми, мусульмани, живемо тут, в Україні і ми не просили нас від когось захищати.
І не треба казати, що ви робите це в ім'я Аллаха — він не просив вас убивати простих людей. Рамзан Кадиров хоче бути «голлівудською людиною», щоб його всі знали і боялися. А хтось інший його просто використовує.
Кадиров узяв на себе всі гріхи, прийняв на себе це — мовляв, що вони «звільнили Маріуполь». Але він не зрозумів, що далі буде. У геноциді, який скоїли в Маріуполі, чеченці брали мінімальну участь, там були інші приватні структури.
Психологічна реабілітація Всі ми різні, кожен сприймає все, що відбувається, по-своєму. Я ніколи не був солдатом, не був військовим раніше, я не мав такого досвіду. Так, колись працював у військкоматі, але як медик.
Одразу вирішив піти в тероборону, бо не міг залишатися осторонь. Я — дуже сенситивна людина. Все приймаю близько до серця, я дуже емоційний. Коли ми їздили селами, я міг обійматися, плакати разом із цими жінками.
І щиро радів, коли побачив той сюжет про хлопця з Андріївки, якого шукала мати. Мені вистачило чотири місяці, і я просто вигорів. Я зрозумів, що більше не можу, мені дуже важко все це мешкати. Так, я лікар, і моя робота — це проводити операції, хірургічні втручання.
Я все це бачив і багато разів робив. Але різниця лише в тому, що в ці моменти я, як лікар, допомагаю людям. На війні я побачив ампутовані руки, ноги, голови, дуже багато жорстокості. І щоразу, дивлячись на це, я уявляв, як страждали ці люди, коли з ними все це робили.
Саме тому в якийсь момент я звернувся по допомогу до психотерапевта. Мені потрібна реабілітація, щоб відновити свій стан.