Сурков ламає міфи про "Мінськ", а Кадиров приховує втрати: у пропаганди РФ труднощі
Ще й Олександр Лукашенко змінює настрій від войовничого до мирного усього за одну пресконференцію. Детальніше про це інформує Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки.
На пропагандистському фронті не без складнощів Однією із нових проблем російської пропаганди, безумовно, стали одкровення Владислава Суркова, колишнього помічника президента Росії Володимира Путін.
Він, будучи дотичним до формування "Мінських угод", підписаних ще у 2014 році, визнав – вони початково оцінювалися, як "недієздатні". За його словами, він одразу розумів, що "вони не будуть виконуватися".
Таким чином Сурков особисто зруйнував один із найважливіших стовпів кремлівської пропаганди. В один момент виявилося, що Ангела Меркель, яка визнавала "Мінськ" спробою України потягнути час, не брехала.
А от щодо всієї російської влади, включаючи Путіна, який лише на початку грудня жалівся на "підступність Заходу", є питання. Наразі ж виходить, що останній аргумент на користь необхідності початку агресії зруйновано.
Маячню по типу "денацифікації" слухають лише прихильники Соловйова, а, отже, закликати нових громадян йти на фронт і вмирати за бажання Путіна стане важче. Хоча у багатьох росіян досить коротка пам’ять.
Це демонструє той факт, що більшість із них вже забули, як рік тому, за тиждень до вторгнення в Україну, представники Кремля всіляко переконували, що проти війни. За "миротворця" видавав себе і сам Путін. 15 лютого 2022 він сказав, що Росія війни не хоче.
"Саме тому ми й висунули пропозиції про переговорний процес, результатом яких має бути домовленість щодо забезпечення рівної безпеки всіх, включно з нашою країною", – говорив він. А 24 лютого віддав наказ військам вдертися на територію суверенної української держави.
Хоча так за рік нічого і не досяг – крім величезних втрат. Слід мовчати або закликати до переговорів Однак тема втрат російської армії вельми не подобається російським пропагандистам.
Саме тому через очільника Чечні Рамзана Кадирова губернаторам інших областей Росії тонко натякнули — час ще більше приховувати кількість цинкових гробів, які приходять з України.
"Не треба маніпулювати на темі наших героїв, писати, що в такому регіоні загинуло стільки, а в іншому – стільки. Закликаю владу на місцях займатися вирішенням питань сімей загиблих і постраждалих бійців, і не коментувати втрати", — закликав Кадиров.
Однак у його словах чітко видно інший посил: росіянам варто змиритися і йти мовчки вмирати за чужі амбіції.
Саме це, власне, окупанти і роблять – зокрема, під Вугледаром і Бахмутом, де сотнями і тисячами помирають за лічені дні, намагаючись виконати чиїсь нереалістичні накази.
Але про величезні добові втрати – від 500 до 1000 осіб – у Росії воліють мовчати, до чого і закликає Кадиров. Не мовчить й інший путінський "хлопчик за викликом" — білоруський диктатор Олександр Лукашенко.
16 лютого він заявив журналістам, що воювати із Україною не буде: якщо, звісно, не станеться провокація і українські військові не "прийдуть вбивати моїх людей". За показною войовничістю Лукашенку досить важко приховувати розпач.
Водночас він транслює кремлівські наративи щодо характеру війни і закликає до переговорів. При цьому він чомусь викидає із можливого діалогу українську владу, натомість заохочуючи доєднуватися до нього Захід.